Учора відчув те, як піклується про мене українська громада. Подзвонив о. Славомир. Сказав, що громада хвилюється, чому я так довго відсутній у церкві, і що деякі з громади запитують, чи я не відрікся. Відповів, що не відрікся. Цікаво, що в українців моя відсутність у церкві викликає набагато більший інтерес, ніж у євреїв-католиків.
Учора ж довідався і про смерть нашого єпископа. Він був гарною людиною, і зараз, я впевнений, він вже в Будинку Отця.
Ввечері святкували День Народження Алли.
Згуртувати компанію в неї не вийшло, хоч вона зробила дві спроби нас усіх перезнайомити.
Насправді усе було не так погано... Гвен і ДМ відпускали жарти з приводу українців, а я у свою чергу жартував про москалів. Гвен казав, що якби він був директором світу, то заборонив би українську мову, а Україну, як державу, ліквідував би.
Ну, у москалів, як відомо, щось у голові перевернено. Я хоч і не українець, але радий за Україну. Радий, що у відмінності від Росії вона рухається вперед, а Росія, якщо не скотиться в прірву при путинському режимі, то незабаром буде знищена дружнім Китаєм. Добре, що серед моїх друзів багато вихідців з України. Я росіян люблю, але на відстані, і бажано на великій. Хоча, і серед росіян, іноді, трапляються нормальні люди.
Цікаво, що багато євреїв, що розмовляють російською, вважають себе росіянами.
Я ж знаю і пам'ятаю, що я ізраїльтянин, хоча розмовляю російською набагато краще, ніж на івриті, а по ночах мені мариться Україна, країна, яку я люблю, і яку ненавиджу...
Хворію. Хворію Україною. Хвилююсь за Неньку. Багато зла відчув я на Україні, але там залишилися друзі, що пам'ятають і люблять, а я пам'ятаю і люблю їх. І в них, люблю Україну.
"Боже, Великий, Єдиний, нам Україну храни!"